Аналіз досвіду роботи з «дітьми вулиці»

Ми вже вище зазначали, що явище «дітей вулиці» є поширеним і має місце не лише в Україні. Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть на вулиці і вчиняють переважну кількість асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: 1) діти вулиці протягом більшої частини дня; 2) діти, які жебракують, працюють на вулиці; 3) діти, котрі живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулиці, називають «покинутими».

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику».

У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають: 1) «юні втікачі» - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; 2) «молоді бездомні» - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; 3) «ті, що сплять на вулиці» - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.

У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії «дітьми вулиці» називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості обумовлена умовами вулиці.

До «дітей вулиці» в Україні відносять такі групи неповнолітніх:

1) безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;

2) бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

3) діти-втікачі із виховних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

4) діти-втікачі з зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

5) діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [57, с.20].

Зупинимось на аналізі досвіду роботи з „дітьми вулиці”. Так, у м. Києві з 2007 року діє проект, спрямований на підтримку «дітей вулиці», сприяння їх соціальній реінтеграції, вилучення з надзвичайно несприятливого соціального середовища та забезпечення хоча б мінімальної соціальної безпеки. Таким чином, діяльність команди Карітас-Київ у цьому напрямку полягає у соціальній роботі з наступними цільовими групами:

1. Діти, які живуть або часто перебувають на вулиці:

а) діти, у яких відсутній соціально-психологічний зв’язок із сім’єю, які повністю позбавлені житла та/або батьківського піклування;

б) діти, які мають родину та житло, але більшість часу проводять на вулиці через проблеми у сім’ях, зокрема асоціальний спосіб життя.

2. Молоді люди без певного місця проживання (віком від 15 до 22 років), які потребують соціальної адаптації та реабілітації, зокрема серед них:

а) дівчата, вагітні, або які вже народили дітей;