Методологічні принципи соціальної реабілітації дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку

Реабілітація засобами освіти відіграє особливу роль у системі комплексної реабілітації саме тому, що тільки спеціальна освіта дозволяє здійснити відновлення аномальної дитини в праві на спадкування соціального і культурно-історичного досвіду. Чим краще розв'язується ця задача засобами освіти, тим вище потенційні можливості дитини з порушеннями в розвитку для інтеграції в суспільство, тим більше він підготовлений до дорослого життя, тобто соціально компетентний.

Цілком зрозуміло, що вихованці реабілітаційної установи мають в у процесі освіті особливі потреби, адже всі вони мають первинне порушення в розвитку.

Особливі освітні потреби дітей з порушеннями в розвитку, які, безумовно, мають бути забезпечені в центрі комплексної соціальної реабілітації, принаймні в тому, де застосована „освітня" модель соціальної реабілітації.

Первинне порушення в розвитку дитини має бути виявлене якомога раніше.

Цілеспрямоване спеціальне навчання має починатися відразу ж після діагностики первинного порушення в розвитку, незалежно від віку дитини.

Вчасно мають визначатися всі напрямки розвитку "соціального вивиху", що можуть виникнути в конкретної дитини внаслідок характеру і ступеня первинного порушення, віку, у якому воно наступило; мають бути визначені ролі кожного "вивиху" у соціальному розвитку дитини, характер і зміст спеціального навчання, спрямованого на усунення уже виниклих і попередження нових соціальних вивихів.

У зміст навчання мають бути введені спеціальні розділи, що спрямовані на розв'язання задач розвитку дитини, які відсутні у змісті освіти однолітка, що нормально розвивається.

Мають бути побудовані "обхідні шляхи" навчання, використані специфічні засоби, що не застосовуються у звичайній освіті.

Мають здійснюватися регулярний контроль за відповідністю обраної програми навчання реальному рівню розвитку дитини і для цього мають бути розроблені спеціальні педагогічні "інструменти", технології.

Має бути забезпечена особлива просторова і часова організація освітнього середовища.

Усі навколишні дорослі мають бути підготовлені і реально брати участь у рішенні освітніх задач за межами освітньої установи, їхні зусилля мають бути скоординовані.

Реабілітація засобами освіти не має закінчуватися періодом шкільного навчання. Практично така дитина має потребу в реабілітації засобами освіти протягом усього свого життя, хоча з віком її задачі будуть принципово мінятися.

10. Процес реабілітації засобами освіти має здійснюватися кваліфікованими фахівцями різного профілю, компетентними в рішенні задач корекції розвитку дитини в ході його навчання.

Із вищенаведеного виходе, що освітній принцип соціальної реабілітації дитини полягає в обов'язковому застосуванні освітнього, педагогічного компоненту в будь якому процесі реабілітації, що ставить за мету соціальну адаптацію та інтеграцію дитини з інвалідністю, тобто соціальну реабілітацію.

Загально методологічні підходи, що можуть бути покладені у сучасну модель соціальної реабілітації дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку :

відкритість соціальної реабілітації майбутньому, її динамічність та варіативність, у зв'язку з чим вона має знаходитись у процесі постійного пошуку і зміни, весь час формуючи нові орієнтири й цілі. Принципи відкритостідинамічності та варіативності мають за мету гнучкість "тактики" реабілітації, що виражається в якісному діапазоні її задач (наприклад, обумовленому характером вікового розвитку дитини, динамікою плину захворювання, специфікою актуальної життєвої ситуації в сім'ї тощо), розмаїтості технологій реабілітаційних заходів, що мають буди застосовані. В кінцевому випадку це припускає відмовлення від твердих стереотипів, має на меті пріоритет креативності під час складання програми та реалізації процесу реабілітації;

інтеграція усіх способів освоєння дитиною світу;

особистісно спрямованість процесу реабілітації- вільний розвиток індивідуальності, яка є головним його фактором;

принцип реалістичності - що орієнтує на постановку реально досяжних цілей реабілітації, що виходять із можливостей дитини з вадами здоров'я, об'єктивних соціальних умов тощо (саме цей принцип диктує необхідність строгого індивідуального підходу при проведенні реабілітаційних заходів);

безпосередня участь дитини та її батьків у створенні програми реабілітації, виборі змісту, форми, методів, місця, часу і темпів цього процесу;

принцип гуманізму - ресурсу, що орієнтує на пошук позитивного для подолання „кризових ситуацій", на актуалізацію потенційних можливостей, закладених у людині, що визнає абсолютну цінність людини, дитини, як особистості, його унікальність, право на свободу вибору (цей принцип є загально методологічним, універсальним - адже він підкреслює відсутність скільки-небудь істотних розходжень у підходах до хворої і здорової дитини).