Методика формування культури поведінки учнів

Для формування звичок моральної поведінки майстер виробничого навчання повинен володіти системою методів, серед яких особливе місце посідають такі методи: педагогічна вимога, громадська думка, метод прогнозування, метод змагання, метод використання виховуючи ситуацій.

Педагогічна вимога – це метод впливу, за допомогою якого майстер виробничого навчання викликає, стимулює, гальмує ті чи інші дії учня; або виявлення і формування певних моральних якостей.

Вимога має різні форми прояву:

пряма вимога – це вимога до учня, чи колективу, виражена в авторитетній формі (щоб вимога була ефективною необхідно вимовляти її рішучим холодним тоном; речення не повинно включати частки «не»; вимога повинна бути звернена до конкретного учня; кожна пряма вимога повинна враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів щоб бути посильною для виконання; поставивши пряму вимогу, майстер виробничого навчання повинен обов’язково добитися її виконання);

непряма вимога або опосередкована проявляється:

вимога – порада;

вимога – довіра;

вимога – недовіра;

вимога – прохання;

вимога – натяк;

вимога – схвалення;

вимога – осуд;

вимога – погроза.

Непряма вимога відрізняється від прямої тим, що стимулом до дії учнів стає не стільки сама вимога, стільки спричинені нею психологічні фактори.

Вимога–порада – це звернення до свідомості учня з метою переконання його в доцільності, необхідності саме таких дій. Використовувати вимогу-пораду доцільно тоді, коли майстер виробничого навчання впевнений в повазі учня до думки майстра виробничого навчання, коли впевнений, що учень здатний зрозуміти сутність і доцільність цієї порати.

Вимога–довіра – це вимога, яку можна використовувати тоді, коли між педагогом і учнем склалися душевні товариські стосунки. Частіше всього в ПТНЗ вимога-довіра виражається в певних дорученнях, які викладач дає учню.

Значно рідше вживається вимога-недовіра. Ця форма впливу буде ефективною за умови авторитету педагога в очах учнів. Застосовувати вимогу-недовіру доцільно до тих учнів, , у яких дещо завищена самооцінка.

Вимога-прохання. Це один з найбільш часто вживаних засобів впливу, форма виявлення співробітництва, взаємної довіри і поваги. Ця вимога свободи вибору дії, а тому вона повинна виголошуватися так, щоб учню здавалося, що він діє за власним бажанням. Як правило вимога-прохання спрацьовує у всіх випадках і практично по відношенню до всіх учнів.

Вимога-натяк – це непомітна іншим форма опосередкованої вимоги, погляд, окрема фраза, окремий жест викладача, який спрямований на конкретного учня. Головне призначення вимоги-натяку дати поштовх до дії, яка в учня вже сформована. Але вимога-натяк спрацює в тому випадку, коли учень чи колектив розуміє сутність цього натяку.

Вимога-схвалення – це похвала, стимул, який використовується, коли є необхідність викликати позитивні почуття, ще раз їх пережити. Ця вимога використовується переважно по відношенню до учнів, які старанні, але не завжди досягають необхідних результатів.

Вимога-осуд – це негативна оцінка, що відіграє роль гальма небажаних вчинків учнів. Вона спрямована на те, щоб викликати в учня почуття сорому, розкаяння. Форма вираження непрямої вимоги-осуду повинна здійснюватись через вираження негативних емоцій, які переживає викладач від дій учня.

Вимога-погроза – це умовна вимога, надзвичайно сильний засіб, який спрямований на переоцінку учнем своїх дій, вчинків, але вимога-погроза повинна бути педагогічною, не чинити учневі зла, спричиняти душевний біль, пригнічення, почуття страху. Критерієм ефективності вимоги-погрози служить звернення учня до педагога за допомогою.

Громадська думка– це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі спільної діяльності і спілкування і виражає їх ставлення до різних явищ, подій, навколишньої дійсності. Громадська думка виступає одночасно як метод виховання і як його результат. В громадській думці, як методі виховання органічно взаємопов’язані думка колективу і думка особистості, а тому формування громадської думки – надзвичайно складний процес. Необхідно спочатку формувати правильну, здорову, особисту думку кожного учня як систему поглядів, оцінювальних суджень, уміння висловлювати власну думку, уміння критикувати інших і сприймати критику, прислухатися до думки інших і захищати власну думку. Тільки при наявності правильних особистісних думок можна використовувати громадську думку колективу.