Цілі і задачі дослідницької діяльності в сучасній освіті

У сучасних умовах, коли актуальне питання про зниження навчального навантаження дітей, значення терміна «дослідницька діяльність учнів» здобуває трохи інше значення. У ньому зменшується частка профорієнтаційного компоненту, факторів наукової новизни досліджень і зростає зміст, пов'язаний з розумінням дослідницької діяльності як інструмента підвищення якості освіти.

У навчальних планах окремих профілів у рамках часу, який виділяється на елективні курси, курси за вибором, повинні бути передбачені години на навчальні практики, проекти, дослідницьку діяльність. Метою даного виду діяльності є орієнтація на індивідуалізацію навчання і соціалізацію учня, на підготовку до усвідомленого і відповідального вибору сфери майбутньої професії.

Дослідницька діяльність в освіті використовується з метою залучити учнів до конкретики науки як професійної діяльності. Однак потрібно розуміти термін “дослідження” ширше, як один з універсальних способів пізнання дійсності, що сприяє розвитку і буттю особистості в сучасному динамічному світі. У цьому випадку воно виступає як навчальна практика, що використовує досвід, напрацьований наукою в сфері організації дослідження в конкретних предметних областях.

Важливе розведення понять дослідницька діяльність (яка найчастіше розуміється з погляду здійснення певного роду послідовних операцій) і дослідницька позиція. Зовсім не обов'язково, що в тривалій, багатоскладовій, формалізованій процедурі організації дослідницької діяльності розвивається саме дослідницька позиція. Освоєння визначеного алгоритму і норм діяльності не завжди сприяє перебудові світогляду і погляду на світ. На наш погляд, значимий розвиток саме дослідницької позиції, на основі якої учень буде вирішувати проблемні ситуації і вибудовувати свій шлях.

Якщо ми визначаємо основною задачею школи — включення дитини в активний процес пізнання світу, себе і себе у світі, то саме самостійність і активність пізнання з боку учня виступають ключовими показниками успішності освіти. Для розвитку такої самостійності учня в процесі пізнання важливою проблемою стає, з одного боку, питання про мотивацію школярів до пізнавальної діяльності, а з іншого боку - особливості позиції вчителя стосовно учня і процесу навчання. Це досить успішно вирішується при використанні в освітній практиці учбово-дослідницької діяльності.

Саме педагог задає форми й умови дослідницької діяльності, завдяки яким в учня формується внутрішня мотивація підходити до будь-якій виникаючої перед ним проблемі (як наукового, так і життєвого плану) з дослідницької, творчої позиції. З цього випливає, що одна з найбільш істотних задач — вирішення питання про способи формування внутрішньої мотивації, тобто інтеріорізації зовнішньої необхідності пошуку невідомого у внутрішню потребу.

При цьому вчителю приходиться знаходити баланс між дотриманням наукової традиції (навчити школярів культурної традиції дослідження) і новизною, неординарністю і життєвістю постановки питання. Рішення такої задачі створює творчу проблему для самого вчителя. Найважливіше для вчителя — це не прокласти і відробити «працюючий» шлях у своїй педагогічній діяльності і зафіксувати його, а постійно розхитувати і відкидати наробітки, інакше почне губитися власний інтерес до дослідницької діяльності. Внутрішня мотивація й інтерес до проблеми дослідження в самого педагога — основа успіху реалізації дослідницької діяльності учнів.

Значимо для вчителя самому навчитися:

створювати середовище, що провокує учня до самовизначення і самоврядування в ухваленні рішення;

вибудовувати спілкування з учнями, у якому буде займати значиме місце;

провокувати появу питань і бажання знайти відповіді;

вибудовувати довірчі відносини з учнями на основі взаємної відповідальності;

враховувати інтереси і мотивації дитини;

давати учню право в прийнятті значимих рішень;

розвивати в самого себе пристрасть до творчості.